Пане Спікере! Пане Прем'єр-міністре! Члени уряду, парламенту, лорди.
Леді та джентльмени!
Я звертаюся до всіх людей Сполученого Королівства. До всіх людей Великої Британії. Великого народу. З великою історією. Я звертаюся до вас як громадянин, як Президент, але теж великої країни. З великою мрією. І великою боротьбою. Я хочу розповісти вам про наші 13 днів. 13 днів міцної війни, яку ми не розпочинали й не хотіли. Але ведемо.
Тому що не хочемо втратити те, що в нас є, те, що наше, – Україну. Так само, як ви не хотіли втратити свій острів, коли нацисти готувалися розпочати битву за вашу велику державу, битву за Британію.
13 днів нашого захисту.
У перший день о 4-й ранку на нас полетіли крилаті ракети. Так, що всі прокинулися – ми, діти, всі ми, живі люди, вся Україна. І відтоді не спить. Ми всі стали до зброї. Ставши великою армією.
На другий день відбивалися від атак у повітрі, на суші й на морі. І наші героїчні прикордонники на острові Зміїний у Чорному морі розповіли всім про фінал війни. А саме: куди зрештою вирушить ворог. Коли російський корабель вимагав від наших хлопців скласти зброю, вони відповіли йому... Так міцно, як не можна сказати в парламенті. І ми відчули силу. Велику силу нашого народу, який до кінця гнатиме окупанта.
На третій день російські війська не ховаючись били просто по людях, по житлових будинках. Артилерією. Авіабомбами. І це остаточно показало нам, показало світу, хто є хто. Хто великі люди, а хто – просто звірі.
На четвертий день, коли полонених ми вже почали брати десятками, ми не втратили гідності. І не знущалися над ними. Ми ставимося до них, як до людей. Бо ми залишилися людьми на четвертий день цієї ганебної війни.
На п'ятий день терор проти нас уже був відвертим. Проти міст, проти маленьких містечок. Зруйновані райони. Бомби, бомби, бомби, знову бомби на будинки, на школи, на лікарні. І це геноцид. Який не зламав нас. Мобілізував кожного й кожну з нас. І дав нам відчуття великої правди.
На шостий день російські ракети впали на Бабин Яр. Це місце, де нацисти стратили 100 тисяч людей у роки Другої світової війни. Через 80 років потому Росія вбила їх удруге.
На сьомий день ми зрозуміли, що вони руйнують навіть церкви. Бомбами! Знову ракетами. Вони не знають святого й великого, як знаємо ми.
На восьмий день світ побачив, що з російських танків стріляють по атомній електростанції. Найбільшій у Європі. І світ почав розуміти, що це терор проти всіх. Це великий терор.
На дев'ятий день ми слухали зустріч країн НАТО. І без бажаного для нас результату. Без мужності. Так ми відчули це – я не хочу нікого образити – ми відчули, що альянси не діють. Навіть небо закрити не можуть. І тому гарантії безпеки у Європі треба будувати з нуля.
На десятий день беззбройні українці в окупованих містах повсюдно протестували, масово. Зупиняючи бронетехніку голіруч. Ми стали незламними.
На 11-й день, коли бомбили вже житлові райони, коли від вибухів усе руйнувалося, коли евакуювали дітей з пошкодженої дитячої онколікарні... Ми усвідомили: українці стали героями. Сотні тисяч людей. Цілі міста. Діти, дорослі – всі.
На 12-й, коли втрати російської армії вже перевищили 10 тисяч убитих, у цьому рахунку з'явився й генерал. І це дало нам упевненість: за всі злочини, за всі ганебні накази все ж таки буде відповідальність. Міжнародного суду або української зброї.
На 13-й день у блокованому російськими військами Маріуполі померла дитина. Від зневоднення. Вони не пускають ні харчові продукти, ні воду не дають людям. Просто заблокували – і вони у підвалах. Я думаю, всі чують: там у людей немає води!
За 13 днів російського вторгнення було вбито 50 дітей. 50 великомучеників. Це страшно! Це порожнеча. Замість 50 всесвітів, які могли б жити, але вони їх забрали. Просто забрали.
Велика Британіє!
Україна не прагнула цього. Не шукала величі. Але стала великою за ці дні цієї війни.
Україна, яка рятує людей попри терор окупантів. Яка захищає свободу попри удари однієї з найбільших армій світу. Яка обороняється попри відкрите небо. Все ще відкрите для російських ракет, літаків, гвинтокрилів. «Бути чи не бути?» – ви добре знаєте це шекспірівське питання.
13 днів тому це питання ще могло прозвучати про Україну. Але зараз – уже ні. Очевидно, що бути. Очевидно, що бути вільними. І де, як не тут, нагадати вам слова, які Велика Британія вже чула. І які знову актуальні.
Ми не здамося й не програємо!
Ми підемо до кінця.
Ми будемо боротися на морях, будемо битися в повітрі, ми будемо захищати нашу землю, хоч би якою була ціна.
Ми будемо битися в лісах, на полях, на узбережжях, у містах і селах, на вулицях, ми будемо битися на пагорбах... І я хочу від себе додати: ми будемо битися на териконах, на березі Кальміуса та Дніпра! І ми не здамося!
Звичайно, з вашою допомогою, допомогою цивілізації великих країн. З вашою підтримкою, за яку ми вдячні і на яку ми дуже розраховуємо. І я окремо вдячний тобі, Борисе, мій друже!
Посилюйте санкції проти держави-терориста. Визнайте її нарешті державою-терористом. Знайдіть спосіб зробити безпечним наше українське небо. Зробіть те, що ви можете. Те, що ви повинні. До чого зобовʼязує велич вашої держави і вашого народу.
Слава великій Україні! Слава Великій Британії
